Садок вишневий коло хати,

Раби сапають буряки,

Фрейлехс танцюють парубки,

Висить дитинка розіп’ята –

Над тільцем порхають круки...

................................................................

Ідуть з АТО американці,

Співають «бейбі, донт ю край…»

Лунає спів за небокрай,

Ти ж über alles, моя мамця –

Жидофашистський рідний край…

Тусовка вдалась на славу - не балувані літературними вечірками в себе "на переферії", відчуваєш себе дещо "не в темі" і помічаєш все до дрібнички: кому бракує місця - той сидить просто на підлозі, хтось із прицмокуванням попиває пиво, хтось яскраво вдягнутий привертає до себе надмірну увагу голосним шепотінням і смачними відбірними матами, серед присутніх вгадуєш знайомі обличчя, але так і не приходить на думку прізвище чи хоча б ім'я вгаданої людини (але це зовсім не стосується Юрія Макарова, чи, скажімо, всіма улюбленої Ірми Вітовської, яка заходить на презентацію в акурат перед початком виступу автора).

Але вже після перших же текстів - все, що так напружувало - відпускає,

автор бере всю увагу на себе і на свої тексти:  все по-дорослому, без цензури, без прикриття - життя, як воно є, напевно не випадкова і назва збірки "Стіхи о жизні". Майже дві години - за браком повітря дихаєш енергією автора.

і розумієш: щастя може бути от таким - сидиш і слухаєш, вбираєш в себе з першоджерела, а назавтра стрінеш його веселого у супроводі тієї ж яскравої дівчини на книжковому арсеналі, а він буде тобі посміхатися, наче давнім знайомим.

Такий він, Артем Полежака, справжній як і його творчість).