ПОЛІНА ГРІНЧЕНКО

 

 

 

                                                                                           «все що в мені болить, – болітиме в моїй віршо-прозі» 



 

і все-таки щасливі віршів не пишуть, 

хворі на риму слухають тишу, 

зшиту недоспаними ночами, 

безглуздо обірваними телефонними дзвінками, 

які так пасують їх меланхолійному стану. 

а я все ж таки встану й буду вивчати 

той розпатланий ліс, 

що поріс у снах, 

мріях, 

обрежно струсивши надлишок солі на віях, 

ігноруватиму картату мозаїку люду, 

приблудно ходитиму, 

спатиму, 

говоритиму, 

або просто "буду". 

чекатиму літа з острахом і нетерпінням, 

шукатиму напрям, де 

відстАнь і вІдстань більше не синоніми, 

і ранніми синіми зимами, 

зніматиму формули суму з новобудов, 

в яких з'явлються тріщини, 

що висмоктують рідину мого коріння. 

а вусатий кардіолог не припинятиме прописувати ліки 

і говорити "не сердься", 

а я як псевдопоет,

годуватиму кавою маленьку гіпертонію

і таки прийматиму,

та не ліки,

а близько до серця


не заважайте (бути, мріяти, шукати) 

 

буду. 

доки зорі бісяться, 

вістей шелест пронизує скроні, 

в стогоні і погоні, 

в фоні топоту, 

гидотного шепоту, 

шитиму дрімоту, 

втрачатиму душевну цноту. 

 

мріятиму. 

зупинятимуться кулі, 

востаннє вдихну вві сні, 

сни блокуватимуть ретроспекції, 

традиційні інтонації

проникливих граційних вібрацій. 

 

шукатиму. 

заблукаю, доки щось неосяжно-недоторкане мене кине, 

підкинувши відхилень в мозок, музику, словник, 

і в те, до чого звик. 

забивши на забуті всім проблеми, 

броньовано тікати з-під системи, 

строкато, схематично

сипати поеми


«роздвоєння особистості» -

цей термін я розумію інакше:

це дві постаті, і кожна говорить своє. 

це вони дисонують в твоїй підсвідомості. 

 

«роздвоєння особистості»  

я б не назвала хворобою, 

скоріше те, що допомагає бути собою. 

такий собі стиль життя, який домінує в буденності. 

 

«роздвоєння особистості». 

завжди звучить як діагноз.

я маю плацебо. та скільки ще потребую доз? 

аматори-лікарі. не звертайтесь. не рятують в дійсності. 

 


 

Паски безпеки вже не спиняють вірші,  

Нитки порепані, свитки з травою сумніву, 

Писати я, врешті-решт, стала гірше, 

Ці рядки матимуть течію нову. 

 

вона була закохана в твоє святе мовчання,  

тебе шукала сотнями рядків,  

амбіції свої змінила на благання, 

щоб інколи ховатись в гул гудків. 

 

ти залишив їй подих і крихти заломлених нервів, 

небо, яке навпіл розбив ти вогнем, 

уламок надії і струм поміж ребер, 

і ту дивну обІцянку: «Все з тобою минем». 

 

Нехай же нам всім будуть любитися інші, 

Колишні - нізащо. 

А я, врешті-решт, стала писати краще. 


Хіба ж люблять таких, із надто дурним характером? 

Хіба ж пестять русяве, до пліч, неслухняне волосся? 

Бо я та, що пише на стінах маркером. 

І чує правду там, де лише безголосся. 

 

Хіба ж люблять таких, з надто блідою шкірою? 

Чи цілують такі рожеві й холодні вуста? 

Ти зростив мені крила моєю ж вірою. 

Не зривай їх, бо ледь крізь живе пророста. 

 


наболіло. 

 

вечірня втома іронічно втішається, доводячи її до сказу. а це слабке дівчисько не витримує, і не чинить супротиву. відчуття нікчемності, ні на що не спроможності вишкрібає з середини до самого епідермісу. чорняве волосся женеться за вітром. втеча в себе. злість. жалість. повна дезорієнтація. помаранчева цегляна стіна прагне її обійняти, незважаючи на свою байдужість. легка німота кварталу, перетворюється на оскаженілу істерику. пронизливий крик залишає зсадини і гематоми на вушних перетинках. сіль виповзає з очей, обпікаючи вилиці. безпідставний біль зажовує легені. легке тремтіння стає суцільною судомою тіла. і навіть дрібні світильники, які були так закохані в неї, вдивляються важким поглядом. а всю цю "ідилію" доповнюють прозоро-драматичні ноти Інауді. двадцять хвилин проклинань того, хто створив її такою 

ніякою, і навіщо, тягнулися цілу ніч. а потім спокій. брехливий спокій. безсилий стогін. холодний дім. 

морозне ліжко. два найкращих білих друга. і звісно ж Людовик.