Антоніна

 

Олефір


ідуть Світи у Вічність, як і люди

ідуть Епохи, Лицарі, Царі...

ведуть до згину всі дороги,

якщо й не зараз, «потім» вже Завжди!!!

Не пишеться, не мріється, не йде,

Печалиться і тужиться, і не зове

Забути проситься, бо все мине

Чарівна мить, лиш мить,

на місце все стає...

Заграва знов, і день новий

Мелодія чарівна із твоїх пісень

Надії море плещеться десь тут

Шукати треба, жаль, що не знайдуть

Ось так по колу, по спіралі, вверх

Хоча, можливо, все омана

Перекрутили божі люди суть,

І все, що вверх, насправді дно – із розбрату і чварів...

 

 


не треба відчаю,

ми ще не впали...

не треба сліз,

ми ще живі....

живемо так,

що начеб то не знаєм

життя одне,

нам більше не дали.

Не варто продавати й купувати,

Не варто камені носити та ножі,

Життя триває доти,

поки ще душа співає...

На той світ, гроші,

нам не пронести....

Черги, чекання і трішечки злості

Люди, як люди, і дрібка млості

Хочеться, носиться, доля – не доля

банальність, як виклик

і ми у неробстві...

Знай собі, тішся

чекай манни з неба

прийде не прийде, однак,

тобі зебра....

смуга за смугою -

дорога життя

від білого до чорного,

а там.... і каяття!

Мініатюрна дівчина –

це так приємно,

мініатюрний хлопчик –

не дуже похвала,

мініатюрні вчинки –

то, мабуть, мізерні,

життя мініатюрне.....

Людино, ти жила?!

Мініатюрність є у всьому

і злегка так, торкається душі...

Сьогодні – це проблем мініатюрність,

а завтра, мізер дум і почуттів...

Коли дитя маленьке у колисці,

а чи маленька злість чи гнів.

Коли мініатюрність – просто риска

або, як помах чорних вій....

Мініатюрність є у всьому

банальному, і милому, й простому

страшніш, коли ця малість є у тім,

що має бути глибшим і життєвішим...

була сім’я, була родина,

було душі тепло, єдине,

були обійми, почуття,

були обов’язки.... здаля

була байдужість, сльози, лють

були слова, що ще печуть

були прощання і наруга,

і зрада, і була ще туга

було життя, таке банальне....

Було... засідання і суд,

 

Розлучення – це наш етюд.