ІРИНА  КАЙДАЛОВА

                     переможець обласного конкурсу

                           "Поетична весна"-2014

                   

 

                    В моїй симфонії думок

                    Я – диригент й бездомний блазень.

                    Та доки жевріє рядок,

                    Я віддаю за безцінь фрази.


"Шалені" - муз. і виконання Ю. Андросов

                 вірші І. Кайдалової



Доросла казка

 

  Маленькі рученята були створені Богом. Ніжно пурхали війки, теплий подих виколисував ніч. Сон тихенько мерехтів в сповненій любові кімнаті. Тепер цей рай був для трьох, тріпотіло маленьке серденько відбиваючись пульсом в на пів зімлілих тілах. Новий світ, дарував надію і омріяне завтра, де починалась доросла казка.
  Вона ледь не втратила свідомість, почувши перші нотки крихітного життя. Він не стримуючи почуттів, які так вміло приховував, шаленів від ніжності і невимовного щастя, яке ще не мало імені, але було неосяжне. 


Пес в щелепі тримав ланцюг. І байдуже ти брат чи друг. Всім зась потрапить до будинку.. Не зачіпай його хатинку, бо РОЗІРВЕ. Вітер безжалісно реве, та не втира собачі сльози. Не залякають пса морози, відмерзло все. Та не до сну… злизав він паморозь рясну, а разом з нею віру. Не залатає лікар діри, не розрівняє рвану шерсть. Його не втішить навіть смерть. Всім зась потрапить до будинку. І байдуже ти брат чи друг.. Пес в щелепі тримав ланцюг.


Ненависне простирадло так жадно ковтало твій запах…

Заздрю йому як ніколи

Сьогодні..

Наші координати фіксують на різних мапах

Сторонні…

Так гірко стає коли вітер

 торкається твоїх скронь

Він так безжально витер

 

Всю ніжність моїх долонь..


Співай же в мені, співай

Надривай свої струни ніжні

Пролітають години і тижні

Але ти не вмовкай

Розливайся джерельною пусткою

Розкладайся в мені на атоми

Я не стану твоєю Музою,

Але ти не згасай

Допали до останнього попелу

Доживи до останнього помаху

 Най не стане вже сил для подиху

Доспівай в мені

 

Не вмовкай..


Я прокинулась... Доброго ранку!

Посмішка жевріє під вікном...

Помаранчеві капці на ганку,

Сплять своїм кольоровим сном...

Синьобокі, квітчасті шпалери

Доживають настінне життя...

На столі одинокі фужери,

Поштовх пізнього каяття...

За плечима вже 30 років

Безтурботно танцює юнь...

Наковталась мирських пороків.

Перелети пустих відлунь...

Ранок вмиє мою самотність,

Сірооким торішнім дощем..

Привітавши дурну безвольність,

Розбиваю мудрість у щенть...

Як колись розсміявшись у очі

Пустотливій, гіркій юрбі.

Я ковтаю безвірні ночі,

Бо світанки пусті в журбі...


Кропив'яно шелестом шепочуть химерні хмари...

Бруківкою стоптано ще незастиглі шляхи...

Напівхолодну каву допивають пари...

Дощі змивають натовпу гріхи...

Заплутані в косу кістляві міські дороги...

Свідомо свідомість ковтає сміття машин...

Це все веде ні до чого...

Шрами асфальту лишають протектори шин...

Несолодко одинокій пташці

Співати урбану живих пісень...

Є привілегія пустій пляшці..

Наспіви п'яних тут день у день...

Краса незрадлива порубана мирським богом..

Тут краще за гроші, а щирість - пусті слова...

Невпевнено йдеш, не знаючи, що за рогом...

"Всякому городу нрав і права."


Не розчаровуй вітре пустоцвітом,

вічності заплутані рядки...

Мене учора на вокзалі вбито,

лише криваві залишки, крапки...


Розкрадено останники на частини....

Кому сердечко, кому голова...

Шматки ще щирої, холодної дитини,

З'їдає з сумом молода трава..


Стерті імена із некрологу....

Розмазані на покрив простирадл...

Сліпо ходять відчаї по колу...

Переповнено моральний склад...


Розгорнулись необивні гори,

зачепились за брудні краї...

Те що стерто не наводь ніколи...

Не клянись на батьковій крові..


Пошматовано, відірвано від дому

чесновічне коване життя...

Сліпо ходять відчаї по колу...

Приступи нічного каяття..


І я казала:"чорно-білі квіти" -

Ти дивувавсь безбарвності моїй..

Тебе несло до вирію летіти -

Мене жбурляло на краї світів...

Між нами пролягли дороги...

Кому повітря, а кому земля...

Тернова доля обтирала ноги,

Об наші, ще закохані, серця...

Полинув в небо легкокрилим богом,

Пірнав у хмари, виринав дощем...

Я ж оббивала істини пороги

І обвивала відстані плющем...


Вважай, що вірю... "Вважай" не вживається...

Коли сліпі ми, то все ввижається...

Сьогодні дихалось... Завтра губиться...

На ранок він і тебе позбудеться...

Блукала згуба... Та все шляхами...

Вона між нами... давно між нами...


Малесенька розбіжність між світами...

За це Доню помістять в палати...

"Вона здуріла"- але, це між нами...

Доня нестримна, їй би співати..

 

Доні під шкірку вливають снодійне...

Доня регоче, зубами скрегоче...

Донине ліжко доволі надійне...

Доня шепоче, додому не хоче...

 

В Доні вже п`яту весну і бурі, і шквали...

Донину пісню давно поховали...

Доня мовчить, її ліжко надійне..

Нарешті і в Доні діє снодійне...


БАЄЧКА

 

Тріпоче, муркоче мале кошеня...

Спіймало, згубило дурне мишеня...

Радіють безжально зелені очиська,

Оманлива ніжність у хижої кицьки...

Так хвацько, граційно втопила у згубі..

Мишенята до ігор теж дуже любі..

Вони ладні до пасток стрибати щодня..

Ті й самі трохи дурять мале кошеня..

***

Бо коли ти заводиш ігри для втіхи,

Навтішавшись, і сам потрапиш у лихо..


ПОШУК                                                                       

 

Я у думках своїх  щовечора  топлюсь,

Й до ранку поринаю в монологи,

Я, певно, в цьому світі загублюсь,

Та іншої не хочу я дороги...

 

Свою криву малюю уві сні,

А вдень в глибоку темряву пірнаю.

А про хвалебні оди і пісні,

Пробачте, але я не знаю...

 

Ви ховаєтесь, одвічні мої Боги?

Хоч раз вам в очі подивлюсь?

Не оббиваю в монастир пороги,

Але ж я каюсь. І комусь молюсь...


І що? Місто вкрилося парасолями..

Переплутало стежку долями..

Нас поділено.. різно-полюсно..

Не співай на весну так голосно..

Розкидані,  розбрелися

Не клялися, у вись не неслися.

Тобі тепло - мені не морозно..

Та не співай на весну так голосно..


                          ***

Розірвати криком тишу мушу

Пустотонну. В стоголос віків.

Скрізь сьогодні продаються душі.

Все нестерпно. Як Ірод хотів.


***                                                

Заглянь у розхристану душу вітру –

Десь глибоко там сміється проміння.

Послухай, про що нам шепочуть квіти, –

Відкрий в собі «бачити» вміння!


                                                       ***

А квіти в’януть навіть навесні,

Коли солодко-мрійно на порозі,

Коли не можна про просте у прозі...

А квіти в’януть навіть навесні.


                 ***

Захмарно крилами плекає осінь

Шалену повінь листя і думок.

Вітрильники спасіння в неба просять,

А в неба – усмішка – пунктирами крапок.


                                                        ***

Не впаду печальною росою

На строкаті невагомі дні.

Скорена і зболена тобою.

...А надія жевріє на дні.


       Чому люди не говорять правди?

Кожен з нас хоч раз в житті вдався до брехні чи перебільшення... Я не виключення... Правда - це те, що сидить в тобі... Вона буває дуже різною, гіркою, солодкою, а іноді навіть смертельною, ядовитою... Чистої правди немає.  В цьому продукті завжди є домішки, хтось додає цинізму, хтось сарказму, а хтось взагалі викинув її непотріб...

   Якщо говорити про мене, то правда - це дуже боляче. Інколи знати її зовсім не потрібно, але ж так рвешся до її пізнання... І тут або біль від цього, або жага пізнання. І перше, і друге зробить тебе нещасним...