ТЕТЯНА КОШОВА 

 

здобула 2 місце на обласному конкурсі "Собори душ своїх бережіть" (2013)


Сонце нанизане на шпилі занедбаного міста, пестило теплими променями її округлі вилиці.

Ще один нестерпний ранок. За віщо? Господи, хіба ж я Тобі чужа?

5...4...

Молочні простирадла так ніжно огортають тіло спокоєм. Стіни з пожовклими шпалерами, що їм зовсім не пасують, підпирають плечима тишу. Старий приймач вщент оглух і більше не ловить хвилі, хоча донедавна був непоганим рибалкою, і вихоплював для неї з моря fm потрібні радіостанції.

3... 2... 1...

Прокидаюся!

Змиваю залишки сну зеленим милом. Придушую нудотне бурчання шлунку тостами з повидлом. Топлю сумніви в розчинній з молоком...

Готова.

І за мить будинок випльовує мене посеред сірої вулиці, розділеної магістраллю та помноженої на надокучливі погляди, що чіпляються за рукава.

Може, воно спадкове - це хронічне несприйняття вузьколобої реальності?

Реальність, що ти маєш в своїх кишенях? Пусті обіцянки не варті жодного шеляга? Всоте пережовані умовності, що всоталися в істеричне контральто знайомої електрички? Інертні почуття, що зазвичай закінчуються викиднями? Істини, що пестять шиї шибенецями?

Думки перешіптуються в голові... Я щовечора читаю їм Ніцше. Годую з долонь заспокійливим. Затикаю рота кляпом з мінорних мелодій. Замовкніть. Послухайте.

Я ще добре пам'ятаю гіркий післясмак оприлюднення своїх одкровень.

То ж все, чого я хочу-слухати ритмічний стукіт коліс, впиваючись очима у свої стоптані часом сандалі.


Той літній ранок нечесаний

Хмілів джмелем серед трав,

Де волошки кліпали віями:

Він впізнав їх чи не впізнав?

Позіхали ромашки солодко:

Ще поспати чи вже не варто?

А до льодяника сонця соняшник

Пнувся, щоб посмакувати.


Обіцяєш приходити в снах?

Хоч у снах - і того буде досить.

Бо в душі херувими голосять...

Чи здалося, чи скоро весна?

Обіцяєш приходити в снах?

Обіцяєш писати листи?

Хай вони мені пахнуть шафраново.

Із метафорами пораненими

За щоками конвертів блідих.

Обіцяєш писати листи?

Я тобі обіцяю вижити.

Прорости в тобі орхідейно.

Безнадійна чи безідейна,

Чи підкорена спраглою тишею.

Я тобі обіцяю вижити!


Сьогодні п'янко пахнуть спориші.

Сьогодні, як ніколи п'янко...

Старий трамвай тунелеві в горлянку

Вповзає. Моститься.

Аби початись зранку

Новим початком чи новим кінцем.

Аби вмістити мовчки в черевце

Невиліковно мертвих.

Боже, де Ти?

Чіпляють заголовками газети.

Біжать повз вулиці, та все чужі...

І тільки п'янко пахнуть спориші,

Що впали килимом побіля хати.

Лоскочуть душу чи лоскочуть п'яти.

Лоскочуть... Ляжеш - проростуть.

Але забудь. Тепер про все забудь.

Хай тиша ллється, гусне карамеллю

До піднебення липне. Хай на землю

Впаде, щоб споришами порости,

Яким ти п'ятами ламатимеш хребти,

Бо треба далі йти. Бо треба йти.

Читати недочитані листи

Про блокпости,

Що дихають у плечі.

Про недоречну втому, що до речі

Надвечір стане зовсім небезпечна

Й вкладе тебе у прірву самоти.

Та пам'ятай, я поруч.

"Треба йти..."

Шепочеш в споришеве вухо.

Спориш мовчить. Він завжди тільки слухає:

Як літери із вуст злітають мухами,

Як вітер спокоєм на нерви дмухає...

Він завжди слухає.

Шепочеш: "Треба йти..."


Давай просто помовчимо... Скажи мені, я ще жива?

Чи це тільки вірші тепліють в мені напівримами?

Осінь в скроні кварталів вплітає холодні слова,

Що стогнуть над містом байдужими сірими зливами.

Давай просто помолимось... Небо цідить крізь зуби блакить.

Я хрипну вже вкотре й боюся думками вдавитись.

Дотягнути б мені до весни, відпустити того, хто болить...

Я більше не плачу. То судомить  за вікнами листя.

Давай просто... Зазирнемо в обшарпаний сквер,

Він всівся на лавці, що голими ребрами світить.

Смуток кутає спогад у мій кашеміровий светр

І щоранку приносить до столу засушені квіти.


                  ***

Ні викричати, ні змовчати.

Лиш заплаканими епітетами

В некрологи газетні. Поштою

Надіслати, що вмерло літо.

Нанизати на вістря коми

Дні, неначе коштовне намисто.

І зіщулитися судомно,

Коли вздовж парканів містом,

Прослизне тепло пустослів'ям,

Голослів'ям та криком чайок.

Я йому ще заледве вірю,

Хоча вже безнадійно втрачаю.

Я йому ще заледве... Не варто.

Біль помножу на вереск перонів.

Й повернуся до тебе плацкартом,

У останньому із вагонів.


Холодний день злетів дощем у вирій:

До щему холодно в долонях сірих вулиць.

І туляться вони до теплих вікон: вимрій

Хоч крихту неба, ми в пітьмі спіткнулись

Об маринади осені в калюжах.

Останні сповіді шепоче листя клена...

Там, за лаштунками дощів, у нас з тобою

На двох - лиш вірші вранішньо-шалені

Та парасоля снів над головою.


Обіцяєш приходити в снах?

Хоч у снах - і того буде досить.

Бо в душі херувими голосять...

Чи здалося, чи скоро весна?

Обіцяєш приходити в снах?

Обіцяєш писати листи?

Хай вони мені пахнуть шафраново.

Із метафорами пораненими

За щоками конвертів блідих.

Обіцяєш писати листи?

Я тобі обіцяю вижити.

Прорости в тобі орхідейно.

Безнадійна чи безідейна,

Чи підкорена спраглою тишею.

Я тобі обіцяю вижити!


Новорічна містерія.

Снігова істерія.

Небо впало під ноги:

-Давай грати в сніжки!

Трішки рому і коли

Не завадить, відколи

В моїх жилах пульсує

Синдром "дикої кішки".

Грудень тисне на груди,

Загусає смолою.

Ця зима надто хвора,

Аби просто вмерти.

Це по-перше.

По-друге-

Нас рятує цикорій.

І сухі молитви

Від завчасної смерті.

А по-третє: хурделить.

Мабуть, янголи Божі

Трусять білі перини

З Господнього лігва.

...Впізнавай мене, милий,

В кожнім перехожім,

Бо в зимі цій триклятій,

Я без тебе загину.



Блукає осінь нашим тихим містом,

Пофарбувавши клени у багряний.

Мені з думками наодинці тісно.

Мов клаптями старої телеграми,

Летять до  мене наші діалоги.

А дощ в шибки видзвонює стакато...

Сховатися б мені в словах із пісні,

Провулками чужими поблукати.

Й сполохати ще незбагненну тишу,

І напоїти щастя лимонадом.

Журбу свою в кавярні я залишу-

Нехай зігріється  гарячим шоколадом.


   На чай до мене завітав туман –

   То сивий був дідусь простоволосий.

   Розповідав мені він про обман

   Й про те, що вже кохати тебе досить

   А ще казав мені про небеса,

   Про стоголосся барв,

   Про безміри у звуках,

   І про красу іще не знаних фарб,

   Й про музику, народжену у муках.

    Сміявся він мені з людських турбот

   І плакав, що безвинну кров пролито,

    Розказував свіженький анекдот

   Й сваривсь на те, що людям я відкрита.

   Пророкував він щастя. Та кому?

   І  обіцяв політ на небо в небі.

    Кивала я для чемності йому.

    Та, посміхаючись, все ж думала про тебе...