СНІЖАНА  ГУМЕНЮК

 

   здобула перемогу в обласному конкурсі

    "ПОЕТИЧНА  ВЕСНА-2016"

                                                                      

         


Там де починаються труби 

І помирають від спраги риби

Чиїсь солоні губи розтоплюють кригу.

Розтоптані губляться на сторінках книг

Доки їх Хтось приголубить

Доки той Хтось не зможе без них

Розгублено посеред ночі розбудить словами

«Пробач що зник. Я просто не звик 

відчувати в комусь потребу.

Я бачив край неба 

Чув як зупиняється час..

Тоді не існувало світла

не було нічого крім нас – 

безсмертних щасливих гримас»

Так юність кричала і ховалась в підвали.

Так життя виринало – стрімко зухвало.

Так похвала що її не чекали обертається в чари

І так поховали ту що при світлі зачали.

Вона розіллється світлом

Оживе як навесні трава

І підкаже поетам потрібні слова.


Ти потім забери собі мій паспорт і мій телефон

Поливай квіти і підстригай газон

Бродягам віддай мій одяг

Провідуй моїх батьків

Без страху сідай у потяг

Живи як раніше не вмів.

Телефонуй з мого номера друзям

Передавай від мене вітання.

Я вже не боюся. 

Це не вперше і сподіваюся не востаннє.

Це ж бо дорога із присмаком слів

І непромовлених діалогів.

Нагадай мені їх

Коли зустрінемось на шляху від цвинтаря до пологів.


Коридорами снів

заторами зим і морозів

тихо йшла до Весни

напуваючи тіло і прозу...

 

А в тій Весні ліхтарі і грози

пороги мостів і розбиті дороги

наспинні опіки від слів

гори листів

і зимові хвороби

апогей свободи й жалоби.

 

Там тихими кроками

по темних підвалах

ховались від світла

раптові мов спалах

рятувались в овалах

і рвались у жилах.

 

Тільки не стій!

серед живих так мало щасливих...

особливо у Зимах


Збереження спокою - як закон.

Вночі сни оберігають сон

І тішаться зорями із балкону.

 

Коли так мало на кону

Й порушені усі канони,

Точки ризику перетворюються на зони

І майорять від зими до зими,

Від присмаку до оскоми.

 

Всі основи зразкові.

І ми лиш там, де ми обов’язкові,

Де зв’язки поверхові,

а поверхня є слово,

і те слово – основа.

 

Законний вчинок  - як вихід в себе,

Як протест, як природна потреба,

Що приростає і формується в кредо.

Бо краще недо-,

Ніж надто,

Зараз, ніж завтра.

І гірше без фарту,

І не видно без карти,

І тривожно без мантри.

 

Допоки в запасі є жарти

І зовсім щасливі жертви…

Не йди до завтра.

Лишись до смерті.


На випадок смертельного поранення

в груди

збережи пам`ять про те

що помирати завжди рано

а особливо в грудні.

І в будні

відхиливши фіранки

споглядаючи як ранки

біліють за стінами

вмить стати сильними

і як вони красивими...

відчайдушно красивими сивими гірськими схилами.

Згадати як води гойдали хвилями

як зорі співали оди

і тільки один із сотні досягнув свободи

і вижив.

Мереживом вишив міжвіконний простір

дістав із комори пожитки

роздав все до нитки

і відкрив усі коридори.

Більше не існують ні прибутки

ні збитки

ні черги

ні щоденні затори...

Є тільки світло

і Янголи

що співають

хором


 Це почалося. І з тої, що треба руки

 Були написані знаки, мальовані карти.

 До ошпареної щоки

 Тулилися циферки і квадрати.

 Я там, де маю бути,

 І більше нічого не хочу знати.  


Порозорано,

Перекопано,

Перевирвано,

Перестоптано,

Розмагнічено,

Покалічено

І пригнічено,

І увінчано.

Розітерто,

Розтерзано

Сторінками і тезами.

По терезах розмазано,

Не тим словом розказано,

Не тим оком побачено.

 

Ти пробач  (добрий вечір!)

За цей вихід, цю втечу.

Я приречена кожен вечір

Підгинати сильніше плечі.

Ти - лиш ідол,

Твої портрети – лиш фетиш.

Ти не плачеш, не платиш,

Ти роками горбатиш

І синів,

І рабів.

Ти і милість, і гнів.

 

Я свій біль із Тобою на бій,

Та не перемоги жадаю, а втечі.



Не моя вина, що губи сухі.

Що всі вісім стихій (якщо брати на двох)

Раптом стали лихі.

Що волхви напророчили здійснення мрій,

Але стався збій,

І всі вони перетворилися в згарище,

Попіл, гній.

Розростається ширше траєкторія днів,

Потрапляє під сумнів і гнів,

Тоне в багні,

Лежить закривавлена, мов ягня,

Біля вовчих ніг.

Хто б іще так зміг?!

Залишивши вибух на перехресті доріг,

Забули сміх,

Скоїли гріх..

Кара накриє душу,

Як осінній сніг – самотньо, сльозливо.

І стане тісно.

Знову тісно в собі.

Закутаюсь в ковдру тужливо

І віддамся журбі,

І забудусь в Тобі,

І чекатиму знову на зливу.


«Ну, добре, бувай. Я пізніш наберу» -

Майже вірю. Майже вперше живу.

 

Ти, хто натягнув титяву,

Тримай міцніше.

Не відпускай стрілу.

Він читає Ніцше,

А я собі просто пливу.

 

Інший ламає ловами вітрам хребти,

Та до тебе йому не добігти,

Не добрести,

                      Не догребти.

Твої мости будовані з понадміцної сталі.

Мої відсталі літери

Складаються листами

На папері…

Дешеві, як низькопробний кристал.

Зайві лікарі в цій імперії…

Ти моя Симонетта.

Я твій Ботічеллі.

Ти, як біле вино до вечері,

А я лише дно

           В печері

                     Своїх істерик.


Згадаєш(?) отже, ще не збулося,

Ще не забулось і не віджилося.

Як марево з ночі, витікало й лилося,

Як сонми, колисково жили в стоголоссі

І картаво клялися,

Що вистачить злості

Для помсти.

Згадаєш(?) значить десь жевріє віра:

Поза чи всередині тіла,

Виходить з пустого подвір’я,

Спускається з гір

І заповнює собою всі чорні діри.

 

Ти тільки згадай!

Згадай монохромно,

Нігтями в шкіру,

Болюче,

Судомно.

Бездомно згадай,

Недоречно,

Дитинно,

Щоби в судинах кипіло

Так трепетно й сміло.

Згадай, як тіло тремтіло,

Коли не температурою грілось,

А вірою.

Згадай накритий стіл і стіни,

А потім облиш всі спогади,

Розпрощайся з ними

              Добровільно і мирно.

Все аж занадто закономірно!

«Прощай», - майже байдуже й покірно. 


Все тіло викручує, зв’язує вузлом.

Кохається, п’є і ночує

Тендітна з суцільним Злом.

І зорі насмішливо мружаться,

Ковтають неба багряний ром.

Колосся тихенько журиться,

Вмираючи під серпом.

Стихає крик і стогін

Калюжею крові під тілом,

І світ не здається вже білим.

І сили, як старенький килим,

Що не одне покоління дідів

Пережив він.

І не горохом, і не об стіну –

Гумові кулі в бронежилет.

 

Знову насниться та сама картина,

А в ній оживає сліпий силует.

Іде навмання, закривається й плаче.

На шиї висить талісман на удачу..

Його він не бачить,

Отже, нічого не значить.

Зайде в крамницю по воду і хліб

І попросить жменю віри на здачу.   


Вітер привидом знову ввірвався у хату,

Буде досліджувати світло і тінь.

Загорне морок у білосніжну вату,

Щоб уникнути рухів і безглуздих  тремтінь.

 

У мерехтінні ночей, у сутінках ранку

Він спрагло ковтає трояндовий ром

І манить до себе, немов зрадливу циганку,

Ту пісню, що заснула за святковим столом.

 

Йому на похмілля, йому боляче й сухо.

Він просить іще хоч хвилинку тепла,

Та Осінь, зв’язавши вузлом його рухи,

Забрала собі і у Весну втекла.

 

Я прийшов за тобою, моя зболена Мріє,

Я соромився вікон, я ховався в димах.

Я колов себе навпіл, я був буревієм.

Я вижив, щоб заблукати в твоїх стиглих житах.

 

Я жадаю Тебе, немов світла сліпий.

Я мрію Тобою, моя вбога Принцесо.

Не виливай моє світло! Краще допий.

Перечитай мене ще раз, немов вранішню пресу.

 

Почитай, запали і ще гарячим над степом

Розвій, щоб схолов я не в Твоїх руках.

Щоб повік милувався тобою із неба,

Забувши про сором,

Покинувши страх.


Всі слова – вчорашньої давності.

Всі знаки оклику – перехрещені

І похрещені в смертників юності

              Безпідставні відсутності.

Невиправдані дії в сукупності –

Поганий вчинок,

       Який не видно очима

І позбавлений вагомої причини.

 

Зачини мене в  цій каюті.

Розчини мене в своїй смуті,

Яка випиває до дна лють

І служить, як розмінна валюта,

І душить, як джгут.

Залиши мене самотнім човном у морі,

Мізерним щастям у великому горі,

Незавершеною грою,

Чорною вороною у лебединій зграї…

Залиши мене скраю,

Десь хоча б під іскрою.

Бо темно.

   На вулиці.

          В кімнаті.

                   В світі.

Так темно, що хочеться бігти звідси

                                 у літо.

Летіти

і на льоту пробачати вітер

за те, що він скрізь і ніде одночасно,

за те, що я не здатна його помічати,

за те, що я не можу з ним повінчатись,

за те, що я не навчилась

           йому в обличчя сміятись.

За те, що він живий…

Як і рік, і тисячу років тому,

За те, що він не відчуває втому

І розтягує крапку в кому.

У ньому стільки слів!

І так багато мовчання у ньому.

 

Проти нього немає ні прийому,

Ні іншого лому.

В ньому розмови,

Що стають вчорашніми

Знову і знову


Повздовжні фрази,

Впоперек літери.

 

Хочеться пити тебе поступово

І літрами.

Літражем міряти близькість.

Ковтки, мов доторки…

Вітражами засвідчити сталість,

Щоб Старість,

Коли візьме за барки

І усвідомить свої роки,

Цілувала чужі зморщені руки

І чіплялась шарфом за гаки

В честь нездійсненної злуки.

 

Чиї то заслуги? Чиї муки

Не почули благальні крики,

Не попередили про те,

Що спотикаються, зазвичай, на стиках,

А пробачають завжди тихо,

А якщо прокльон, то розноситься ехом

І відлунює напівспівчутливим сміхом,

Що загубитись в собі –

Найбільше стихійне лихо?

 

Бо дерево виростає з насіння,

Сила проростає з сумління.

Я починаюсь з гамети

І помираю, як комета, - на злеті.

 

Мій світ починається з мене

І закінчується в мені,

Як тверезість завмирає в вині


Стрілки вказують неправильний напрямок.

Кари сплутані. Відносні дистанції.

Космос пожирає все

І, як виняток, на пам'ять

Залишає нам покинуті станції.

Звуки розбиті по терціях,

Відлунюють нервовість сердець

В астральних проекціях.

Передавали по раціях,

Що скоро вибухне Сонце.

Почерствіють бутерброди на ланч

В дитячих ранцях.

А на сьому ніч настане ранок,

Який почне нову еру.

Народиться нова зірка

І нова віра.

І зазнає масових поклонінь Самсара,

І Атман як субстанція

Дасть початок матерії.

І всі криві і ламані будуть склеяні

В горизонт над скелями.

Скажи, вслід за якими ідеями

Ти блукаєш селами,

Чиї шукаєш двері?

Мої – з червоного дерева.

В них не рвись.

До стін не тулись

І не заглядай у вікна –

Там ікони в вінках,

Там бідно,

Там брудно, в рядках негідно.

 

Рухайся далі

Швидше,

Зважай на деталі

Рідше.

З коріння віків

Річка

Котиться в сад снігів,

Де точка

Перетину двох полюсів

Є Сонце.

Йому залишилось мало.

Стріли

Його нас не гріють.

Сили

На роки вперед спожили.

І щоб ми так жили, як тужили!


Марніла вона крок за кроком.

І йшла обережно, немов ненароком.

Плавно входила у повороти,

Ховалась за кожним рогом,

Іноді змінювала ходьбу бігом,

Почувала себе богом

Чого завгодно.

Залягала на дно.

Зустрічала в лісах весняні води,

Співала їм оди.

На вечерю смакувала власні плоди,

Рахувала пройдені сходи,

Зламані коди,

Гортала кадри,

На яких дитячі сліди,

     Спогади,

          Забута правда.

І якщо стояла вона, то непорушно,

                                                 Гордо.

І змінювалась щосезонно, як мода.

І була духом.

                     І була плоттю.

І рвала озон.

                     І стікала потом.

І піднімалась вгору ліфтом.

І застигала знизу болотом.

І лунала мажором у нотах.

І була тиха, як сон,

                                Чи подих.

Потайки гамувала і жагу,

                                  І рвоту.

Була запасним виходом

І головним входом.

Чекала, доки її шукатимуть,

Як втрачену банкноту,

Чи блокнот

З улюбленими віршами.

І берегтимуть її, як цноту.

 

Шукала рідні очі, руки

Як привід для розлуки,

Як пережиті миті, звуки…

 

І стихла

Стиглим соком луків…

Осіннім зіллям на дні отрути


І в дзеркалах бездомних душ

Видніються криваві рани.

 

Занадто рано перекрили крани.

Ми не встигли окропити шрами

І зцілити їх власним шармом.

 

За шаром віконних рам

Нас чекають штампи

І тривіальність вулиць,

Що входить у центр зіниць

І прокрадається під шкіру,

Проходить декількавольтним зарядом

по тілу,

наводить приціл

і стовідсотково вражає ціль.

 

Ми – вулиці, що на милицях

Тікають з-за парт

До лінії старту,

не залишивши азарту

      Ні на вечір,

              Ні на завтра.

Ми – вулиці,

Що сходяться у центрі міста, на площі,

Куди іноді ходять на прощу.

 

Ми – лінії холодних домівок

І розпеченого під сонцем асфальту.

Ми – обдерті шпальти,

Пусті кишені зношених пальт,

Шинелі спустошених,

Що приставляють до скроні кольт.

Ми – вени міст,

               Ми – павутина карт.

Ми – виняток із правил.

                         Ми – стандарт.

Мороз у грудні і відлига в січні.

Ми праведні і безкінечно грішні.

Ми – основа основ.

Ми – сіль і вода.

Ми – попіл і кров.

Ми – сенс для життя

І дні заради сенсу.

Ми ті, хто воскресне в наступну весну,

Кине весла в знак протесту

І з питанням «Ти, чи я є?»

Одружиться із течією


За кожен привласнений відрізок циферблату,

за кожну борозну на обличчі

треба вносити окрему плату в небесну казну.

І хоч кричи на весь голос,

що тобі це не личить

і закривай очі, -

твій світ-твоя палата.

Є ті, що деформують її,

є Той, хто нашиває лати,

переплавлює бронзу і злато

і формує людську істоту.

Для кого-гладеньку і чисту,

іншу-грубу, кошлату.

І залишилось зусиль докласти десяту,

соту частину відсотка,

а ти сопеш і стогнеш

на жалісних нотках,

ховаєш себе в бетонних висотках

від таких, як і ти,

нудотних


Тримайся міцно за поручні.

Вже з-під ніг

землю вкрав перший сніг,

покрив білизною гріх.

І стихло все, лиш чути сміх

поруч німий.

Не смій говорить - занімій.

Ця тиша відродить все, що ти вмів

 і чого хотів.

Вона йде з середини тебе

точнісінько в центр неба.

Пульсує, змінює стан речей і тіл,

відкидає те, що не треба,

обмежує кількість видимих кіл,

перетворює в пам'ять

розум минулих життів,

з кожним наступним збільшує дозу так,

що колись вийде і проза.

Розгладить зморшки,

що їх ти склав  

в іронічну позу

і збагнеш: те, що "поза"

варте лиш тихих слів.


збереження спокою як закон.

вночі сни оберігають сон

і тішаться зорями із балкону.

коли так мало на кону й порушені усі канони,

точки ризику перетворюються на зони

і майорять від зими до зими,

від присмаку до оскоми.

всі основи зразкові.

і ми лише там, де ми обов`язкові,

де зв`язки поверхові,

а поверхня є слово

і те слово-основа.

законний вчинок як вихід в себе,

як протест, як природна потреба,

що приростає і формується в кредо.

бо краще недо-, ніж надто,

зараз, ніж завтра.

і гірше без фарту,

й не видно без карти.

й тривожно без мантри.

допоки в запасі є жарти

і зовсім щасливі жертви..

лишись до завтра…

не йди до смерті.


Не загоїться в вересні межами

провал у пам'яті.

І не стихне - продовжиться вереском,

коли всі зайняті.

І крізь стіни болісно

понад фундаментом.

Я тлію твоїм ескізом,

ти ростеш в мені орнаментом.

Проляжу над шляхом нерівним

пергаментом.

Відтепер-недоступним німим абонентом і залишком...

Залишися в мені елементом і затишком,

скам'яній у вині цементовим відтиском.

Я на відстані дотику

цілую байдужим привітиком

і напівсонним поштовхом

обіймаю вербовими вітами.

Обіймаю.

Я вже, мабуть, летітиму...

Помічай мене понад стріхами

і дивися в мене

своїми недоутіхами.


Вітер привидом ввірвався у хату -

буде досліджувати світло і тінь.

Загорне морок у білосніжну вату,

щоб уникнути рухів і безглуздих тремтінь.

 

У мерехтінні ночей, у сутінках ранку

він спрагло ковтає трояндовий ром

і манить до себе, немов зрадливу циганку,

ту пісню, що заснула за святковим столом.

 

Йому на похмілля, йому боляче й сухо.

Він просить іще хоч хвилину тепла,

та Осінь, зв'язавши вузлом його рухи,

забрала собі і у Весну втекла.

 

Я прийшов за Тобою, моя зболена Мріє.

Я соромився вікон. Я ховався в димах.

Я колов себе навпіл. Я був буревієм.

Я вижив, щоб заблукати в Твоїх стиглих житах.

 

Я жадаю Тебе, немов світла сліпий!

Я мрію Тобою, моя вбога Принцесо!

Не виливай моє світло, краще допий.

Перечитай мене ще раз, як вранішню пресу.

 

Прочитай, запали і ще гарячим над степом

розвій, щоб схолов я не в твоїх руках,

щоб повік милувався тобою із неба,

забувши про сором...

покинувши страх…


Безсоромність - як одна із чеснот -

втомлюється за хвилину до правди

і падає з Відчаю висот

завжди і незграбно.

За хвилину до сповіді мовчить

й усміхається,

грається,

пручається,

ігнорує власну провину.

Немов дитину, викохує свою правоту,

одягаючись в наготу сумлінну,

прикриває долонями подерті коліна.

Те, що спотикається в горлі

і виходить сльозами,

для "вголос" завжди зайве

і залишає на сорочці плями,

зашиває запах під шкіру днями.

 

Доле моя, та ти ж п'яна..!

Скажи, нехай мовчить до мене своїми

безсоромними вустами.

Нехай безмовно кричить, що все мине,

коли нас не стане.

Побажай найкращого морального стану

і розтань

в давно забутих людьми містах.


Все, що незвично, - небезпечно

для скорених і грішних рук.

Лягає стомлено наплечно

і розпадається на стук,

на відголосся чужих дум,

розкиданих необережно,

щоби з усіх усюд котився глум

й окреслював собою межі,

щоб в більшості своїй малі

жили правителями світу.

 

Але ж, чим ближче до землі,

тим менше світла.


Минулий день вливається в новий світанком

І стає однією гіпердобою.

Торба придуманих справ під ранковим серпанком

Невдовзі розбратає мене з головою.

Задля миру себе роздвою –

Однією ногою у вічність, іншу лишу під собою.

Залишу конвой коло ліжка,

А сама тишком-нишком

По чарівних доріжках діставати шило з мішка.

І доводити тіням навколо,

Що пізно вже кимось ставати.

Давно треба вартим бути,

Стояти на варті своїх атрибутів,

Рахувати прибуток.

Забути про емоційну бідність буднів, суботи.

Не впадати в печалі й скорботи,

Книгами позбавити мозок цноти.

Будувати плоти і пливти

На зустріч новим розумовим пластам,

Що десь там, за кордоном,

Звісно, раді іноземним гостям,

Але різняться для нас з рідним домом.

Не відпустять гріхи з каяттям

І живуть за своїм законом.

 

Щастя їм земного і неземного!

Найкращі слова із найнижчим поклоном!

І в спину найщирішим тихеньким прокльоном,

Щоб знали, як зневажати наше рідненьке дитя…

 


Когда от погоды никакой выгоды,

Я шагаю гордо по городу, ищу выходы,

Проделывая подземные ходы.

Туда, где не ждут – не ходи.

Ты, человек из низов, плати

За погрешности вышестоящих.

Ищи настоящих.

А когда поймешь, что не твое это –

Следуй вверх, держась за перила рассвета.

Прочь преграды, запреты.

Передавай бывшим приветы,

Чтоб они знали, кто ты

На самом деле.

Умирай еле-еле…

По минуте, по секундочке в день,

Отбрасывай тень,

Рисуй узоры на теле,

Выходи за пределы.

Все твои цели так и лежат на мели.

А, в принципе, что мы хотели

И чего добиться смогли?

Кричим: «Помоги!», превращаясь в нули.

В тишине изнемогаем от боли.

Уходим без слов. По собственной воли.

 

В руках билет на самолет в Рай.

Нет, не надо. Пока что не исчезай.

 


Деревья гонятся за ветром,

Бросаясь каплями в глаза.

Катилась с грохотом по небу,

Теряясь в пропасти гроза.

Разбивая дымный пепел,

Стекала с щек её слеза

- С меня хватит! Пора нажать на тормоза.

- Давай роднее нас никого никогда не будет...

 

- Я «за»..


Где нет изоляции - там компиляция.

Мы сборище чужих мыслей, себя иллюстрация.

Больны прострацией. Воины стран седых,

носители ран золотых.

Партия молодых, где каждый думает, что лучше других.

Нас снимают с конвейера, раздают в дома,

дарят родителей.

А мы, как пленка из кассетного плеера: "Жизнь - тюрьма".

Среди нас мало строителей.

Есть повторители, притворители, усугубители, разрушители.

А толку для мира сколько?

И вообще есть ли?

Мы - совокупность прошлого, пережиток хорошего.

Для нас строили страны, ну и что с того?

Мы ещё толком не жили,

а уже устали, уже нет силы.

Ещё даже не треснуты жилы,

но, все-равно, преклоняйтесь пред нами красивыми!

- В чем сила, брат?

- В деньгах сила!

Я - хозяин этого мира.

Разукрашу-ка город разноцветным мусором - 

будет красиво.

Нами не исхожены мили.