світозара остиста


Як важко бути деревом…

Як важко залишатися ним! Адже щодня  ти ризикуєш бути зламаним, знищеним,тією «могучою» купкою, яка хоче підкорити і тебе, щоб потім перетворити на попіл…тебе і твої почуття. Як і багатьох інших, які лише просто підкорюються їм, не маючи жодного бажання боротися.

Ліс…Дерева… і наче ти стоїш серед своїх, що присягаються йти у незрадливу вічність разом з тобою і все добре, але тільки варто подути легенькому вітру, як вже всі вони прогинаючись боляче б’ють тебе своїми гілками по стовбуру, але твоя деревина витримає !!! А от з їхнім оббитим листям впаде і їхня гідність.

І ось знову прилетить дятел, який намагатиметься вивести на сокровенну розмову. І наче в його намірах не має нічого  поганого, але він все  одно робитиме рану більшою, не даючи змоги зажити попереднім…

Минула зима, розтанули сніги, які неодмінно пішли тобі на користь, деякі шкідники не витримали її холоду - і їх змило водою. Ну а  ти вкотре пережив сувору зиму, самотній холод. Можна сказати, мороз пішов тобі на користь - в тебе  виробився так званий імунітет на зовнішні чинники.

Можливо, з приходом  весни все зміниться?.. Виростуть нові гілки, зацвітуть квіти, які дадуть цінні плоди?... Не потрібно обманювати себе: стовбур, який розїдають терміти - не пустить навіть бруньок.

Саме навесні приходять нові сили, по всьому стовбуру розливається сік. Але не хвилюйся: цю останню надію на «нове» вони заживо відірвуть. Вбиваючи кілок все глибше і глибше. Жадібно випиваючи одну краплю за іншою,  і найприкріше те, що це не через голод  і не через спрагу - це для того, щоб ти не забував, що тільки вони мають повну владу над тобою, а на твій біль їм плювати.

Щовесни повертаються птахи. Але не чекай візиту благородних птахів до себе: голуб, лелека, лебідь не проберуться між темними хащами  лісу, в тебе ж  лиш одна вірна компаньйонка – зозуля. А коли зявиться соловей - твоя душа завмирає від його співу – він не рідкий рідкісний гість. Але скільки Твоїх соловїв посаджено в ЇХНІ клітки , скільки Твоїх ластівок попалось в Їхні тенета? А ти продовжуєш їх кликати … наївний.

Літо …навколо тільки живе життя - неначе передражнює, шкода, що дерева - не ходять  …вони назавжди прикуті до землі, і як би їм не хотілось  літати в небі – їх створено деревами. Вони все життя будуть стояти на місці, а літати – діло крилатих.    Кожному своє….

Твої гілки знову використовують павуки в якості пастки для жертв. Вони наполегливо будуть  ткати мереживо павутини, міцно звязуючи  свої тенета. Ти все прекрасно бачиш і розумієш: павуки - стратеги,  вони піймають свою жертву. Дурні мухи, які так сліпо вірять павукам. Безпечно літаючи, вони навіть не підозрюють, який подарунок їм приготували …. пастка! Зїдаючи їх  живцем,  павук іде полювати на іншу жертву. Кожного дня все розвивається за тим же сценарієм, де кожен прекрасно знає свою роль і те, чим закінчиться вистава. Як незалежний глядач ти зробив свій висновок.  Шоу продовжується…

Осінь…. Стає значно прохолодніше. І як би ти не хотів утримати сонце, все одно прийде холод. Залишається так мало часу, і ти червонієш за те, що так мало встиг зробити. Твоє листя все міцніше обіймає землю, навіть небо плаче в цей час прощання. Ти нахиляєш голову, опускаєш руки і чекаєш свого часу. Десь вдалині чути дзвін – вони ідуть. Один за одним всі дерева  падали, а я не міг нічого зробити. Якщо спочатку падали найслабші, які робили це добровільно, то потім ЛЮДИ валяли навіть найміцніших. Потім настала і моя черга, я покірно приймаю свою долю, раз на те мене створила  природа. А вони тішаться з того  - не знають, що коять. Смішно …. та й нехай …

 Ні, неважко бути деревом …. Сподіваюсь, що я  зігрію їх холодні серця, принесу  тепло, якого їм так не вистачало

….. танець з вогнем –

 все…     

-….попіл…

Як добре, що я не фенікс..


У поліфонії думок я заблукала поміж власних "Я"...


Я обираю музику...

У тяжкому світі буденності.

серед масок,фальшивості, труднощів

поринаю у світ миттєвостей.

Я оглухла від тиші,зірвала голос від шепоту.

Загубилась в ілюзії справжності.

Серед мрій помираю в безмежності.

Я отруєна чадом реальності.

І нехай я  лікуюся морфієм.

І згораю від лютого холоду.

Прийде час і " мій Реквієм "

Прозвучить до кінця. До останнього подиху.

Без жалю, без остатку, до пороху.

Я згорю, щоб не бути фальшивкою!..

 

Це не я обираю музику, це вона вже давно мене вибрала...